Балачки Джуньон довели Бомджина до безпомічного смішка. Дівчина насупилася, прочистила горло та запитала:

– Він тебе бив?

– Ні, не чіпав. Але, імовірно, бив інших людей.

На його відповідь Джуньон задумливо кивнула голової.

– Справді. Якби ти був моїм сином, то не стала б тебе бити.

– Припини казати такі дивні речі.

– А силою ти в батька видався, га?

– Це не так.

– А ще, звичка так багато спати. Теж від нього? Хоча, якби він так багато спав, то було б складно стати головорізом.

Голос Джуньон ставав грайливіше, інтонація легка, майже дражняча. Її було приємно слухати, проте Бомджин не міг почуватися не насторожено через те, як далеко це може зайти, тому він натягнув серйозний вираз обличчя.

– Я не так вже й багато сплю.

Джуньон зірвалася сміхом, найгучнішим у її житті. Ніби квітка, що раптово повністю розквітла. Хлопаючи по колінах, вона сміялася, а обличчя світилося від веселощів.

– Ага, ти спиш годин вісімнадцять на добу, хіба ні? Щоб ти знав, я ледве можу пʼять поспати.

Бомджин поглянув на неї з краплею зацікавленості, бачачи її справжній вираз обличчя вперше. Пустотливий погляд Джуньон, ніби дражнячого друга, був неочікувано милий.

За декілька секунд хлопець повільно розтулив рота.

– Це як навчання для тебе.

– Ти про що?

– Коли очі заплющені, ніхто не турбує.

Посмішка Джуньон згасла, губи повернулися до нейтрального стану. Вона повільно кліпнула.

– …То насправді ти не спав? Ти завжди лежиш, навіть тут, на ліжку.